Відень again

Здається, у мене виробився рефлекс писати для старомодного блогу на WordPress (рілі, ну хто на порозі 2020 року так робить?!). Здається, я пишу сюди лише після якихось подорожей (а в усьому іншому — забиваю болт, ну хіба інколи роблю пародії на кінорецензії чи рефлексую про те і про се). Здається, на це немає причин: я просто так хочу. 

Тож, очікувано: після чергової поїздки до Австрії я оновлюю цей блог.

У Відні була втретє. Першого разу було дуже холодно, сильний мороз не дозволяв довго гуляти і роздивлятись архітектурні споруди, а другий раз взагалі не рахується: це була кількагодинна пересадка з одного літака на інший. Щоб роздивитись Відень, варто було повернутись.

Мені не цікаво повертатись у місця, в яких уже була: світ дуже великий, а часу побачити все — замало. Але я хотіла поділитись хоча б шматочком іншого світу зі своїми рідним, тож головна мета — показати Відень мамі і сестрі (тато відмовився, і правильно зробив, бо витримати “жіночій кіпіш” неможливо). 

Як виявилось, протягом подорожі я отримала більше, ніж віддала. 

Протестувала свою здатність до організації, логістичні навички та вміння вирішувати складні ситуації. Зазвичай я не дуже переймаюсь тим, як куди доїхати, де поїсти чи який маршрут скласти. Цього разу все було на мені. На диво, навіть у моменти “в яку сторону нам їхати”, “чи в той потяг сіли”, “куди йти”, “як купити квитки” почувалась доволі впевнено і спокійно. Навіть допомагала іншим туристам розібратись “шо по чому”.

Була повільною. Гуляла без мети побачити щось конкретне, сховавши телефон з камерою в наплічник. Спокійно дивилась навкруги і нікуди не поспішала.

Працювала за ноутом в улюбленому Starbucks (це в мене фішечка така — любити деякі бренди за те, що вони бренди). Бути в середовищі незнайомців різних національностей, що так само вчаться чи працюють, сидячи за столиками з чашками кави.

Побувала на балеті у Віденській опері. Дивилась на балерин і думала, що можу так само. В антрактах виходила на терасу і стрибала (чи що там балерини роблять?), не зважаючи ні на кого.

Знову скуштувала найкращий яблучний штрудель з ванільним соусом у ресторані “Mozart”, посміхалась офіціанту, дуже схожому на Ілона Маска. Пила каву з лікером “Моцарт” у затишній рожевій кав’ярні. І, звісно ж, щодня їла прецелі 🙂

І найголовніше: повернулась у Київ цілком щасливою.