Ноги і кросівки, я люблю вас! Про біг

Ранок. Андрій уже прокинувся, поснідав і тихо зачинив за собою двері в квартиру, інакше – розбудив би мене. Але різниці немає, дивовижним чином я прокидаюсь між 8 і 8:30, коли б не лягла і скільки б до того не спала. Режим – він такий: ти його і не особливо прагнеш, а він вибудовується сам. Принаймні, хоча б у чомусь мій організм працює як годинник.

Відкриваю очі, перевіряю годинник і перша думка, що з’являється у сонному мозку: погнали! “Куди? Чого? Може поваляємось в ліжечку?… Може, поспимо ще? А може погортаємо стрічку FB?”. Відповідь завжди одна: “Ура, новий день! Скільки всього заплановано! Погнали-погнали-погнали!”. Я не вмію лежати в ліжку. Прокинулась – і одразу встала. Інакше – нудно.

Роблю пару ковтків води (ні про які 2 л добової “норми” тут не йдеться), прямую в ванну кімнату, вмиваюсь, чищу зуби. Інколи перевіряю, що лежить в холодильнику, аби під час пробіжки придумати, що буде на сніданок.

Швидко вдягаю спортивну форму, взуваюсь, наношу сонцезахисний крем на татуювання і виходжу. Спускаючись, вмикаю режим “біг” на своєму годиннику.

Старт завжди однаковий. Оцінюю погоду і температурні умови. “О, круто, такою прохолодою віє”, або ж “Оце спека, ну що за життя!” і починаю бігти. Перші 500 м – це лінь і бажання спати. Але досвід показав: перший кілометр – це як розігрів м’язів, так і налаштування думок і відчуттів. Поки “розбігаюсь”, не намагаючись брати темп, обов’язково усміхаюсь: байдуже, що було вчора, а сьогодні – новий день мого життя, і я – його господар. Відчуваю свободу і настрій підноситься фактично до небес.

На другому кілометрі я вловлюю свій комфортний темп (зазвичай, 5’10’’ – 5’15’’) і думаю про “своє”. Часто – планую день, думаю над вирішенням складних питань, аналізую якісь моменти, пригадую щось, тобто – веду внутрішній діалог.

Ніколи не знаю, скільки кілометрів пробіжу цього разу. Я не планую (про це розповім у наступному пості). Усе залежить від настрою, натхнення, часу, погоди, фізичного стану. Майже завжди примушую себе зупинитись (“астанавітєсь” – лунає в голові голос яника), бо тривалі пробіжки відбирають сили. А мені важливо бути бадьорою (!) та зберегти енергію на весь день. Я не можу прийти додому і лежати на дивані весь день, бо “перебігала”. Доводиться вольовими зусиллями завершувати пробіжку на 7,8,10-му кілометрі (“ой, як так знову сталсоь, що я повернули сюди і біжу далі?!”, “ну гаразд, хочеш – біжи” – стандартні думки :))

Взагалі, біг – це пастка. Це наркотик. Ти закохуєшся і не можеш спинитись.

Наприклад, я збираюсь пробігти 5 км. Перша п’ятірка для мене – завжди найнудніша, найважча. Я активно розмірковую, стараюсь тримати темп. 6-й км і далі – це щось зовсім інше. Мозок звільняється від думок і я просто біжу. Без думок. О, це крутезне відчуття! Бути вільною і…порожньою?

Після 10-ти км, або ж якщо мені з різних причин хочеться погратись з темпом (4’45’’-4’50’’), вмикається автопілот. Це коли здається, що ти ледь пересуваєш ноги, а на справі – летиш. Теж цікаві відчуття 🙂

Насправді, я рідко бігаю швидко. Мій темп – це комфортний темп. Так, щоб не дуже напружуватись, а просто “цілувати землю кросівками”. Бо головна причина, чому я бігаю – це насолода, задоволення і кайф.

Після пробіжки я роблю коротку розтяжку (завжди лінь, тому триває не довше 7-ми хвилин і має однаковий набір вправ).

Приходжу додому, насолоджуюсь гарячим душем (навіть влітку) і біжу снідати.

Мій ідеальний день розпочався.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s