“Гурби-Антонівці” за лаштунками. Подалі від прес-релізів

Скажу відверто: писати про  “Гурби-Антонівці” страшенно набридло. Але не можу оминути увагою подію, яка вже шостий рік є чи не ключовою в моєму житті. Уперше про “Гурби-Антонівці” почула у 2009 році, коли потрапила на одноденну теренову гру “Нащадки героїв” (Сумщина). Уже тоді формат “бігати по лісу і зривати пов’язки” сподобався.

gurby_openingАле на “велику гру”, триденні “Гурби-Антонівці”, потрапила тільки у 2011 році. Тоді це було велике “вау”: брутальні бородаті дядьки з раціями, дівчата у камуфляжі, компаси і мапи… Перша перемога і перша поразка, ночівля в калюжі, страшенні голод і холод, але поруч з тим – атмосферність та підтримка друзів. Чудово пам’ятаю, як Сталкер накривав плащ-наметом вночі, коли ми загубили курінь, і як зустрічали дівчата, допомагаючи сушити волосся над вогнищем та запарювали “Мівіну”. Певно, саме цей командний дух та підтримка друзів і викликає той вірус, що спричиняє “хворобу” терновою грою.

Чотири роки я чесно відбігала по лісу, граючи у складі сумської команди. Уже два роки, попри велике бажання, не можу бути гравцем. Тепер я – член Ради Вищих Спостерігачів, представник Оргкомітету гри, керівник інформаційної кампанії “Гурб-Антонівців”. Звучить гордо, але є мінус: саме це – причина, чому я так не хочу писати про Гурби 🙂 десятки матеріалів (анонси, релізи, пости, листи) про одне і те саме, тільки під різними соусами. Мимохіть починаєш думати шаблонно, хоч кожного разу з’являються певні родзинки, з яких і витискаєш щось цікаве.

antonivciМоже здатися, що це нудно. Зовсім не так! Організовувати “Гурби-Антонівці” – не менш цікаво, ніж грати. Тут тобі і сотні затупів, і неадекватні учасники, і веселі чиновники, і безсонні ночі… Але головне – це команда! Насправді, для проведення заходу такого масштабу (і я навіть не про 400 учасників, 20 кв.км та інші “шаблонні” цифри), потрібно працювати всією організацією кілька місяців. Хтось – відповідає за зв’язки з владою (написання та затвердження проекту, узгодження, звітування), хтось – за опрацювання анкет та роботу з людьми (збір документів, внесків, проведення співбесід, постійна комунікація), хтось – за організацію волонтерки (сформувати список задач, закупити фарбу-лопату-мітлу, організувати людей), хтось – за роботу РВС (відбір і навчання спостерігачів, харчування, реманент) і так далі. Список можна продовжувати дуже довго. Звісно, є де “завтикати”.

І добре, коли на помилки реагують адекватно і ставляться з розумінням. Часто ж – обурюються, звинувачують. Люди, будьте спокійнішими 🙂

gurbywayЦього року, наприклад, працювати по “Гурбах” почали одразу після Нового Року. І чим ближче насувалася дата 3 травня, тим більше роботи. Цікаво, що навіть Великодні свята пройшли за ноутбуком та з телефоном у зубах. У понеділок зранку я приїхала в Київ, а в обід – уже їхала з Конусом і Кішкою на терен, щоб провести там весь наступний тиждень.

Дорога до Смиги була аж надто довгою: докуповували харчі, речі, постійно щось шукали. На терен потрапили аж вночі. Перші ночі недосипання було оголошено відкритими!

Наступні дві доби – волонтерка, проблеми з транспортом та інтернетом, а також мої нерви. Дуже хотілося привезти якомога більше журналістів, для цього потрібно було зробити сотні дзвінків, надіслати купу листів та все “узгодити” (ненавиджу це слово). Працювали над цим одразу три Марічки 🙂 доводилося бігати між РВС і штабом-музеєм, де був кращий зв’язок і багато нервуватися.

На щастя, день відкриття пройшов спокійніше, хоч ми і не вкладалися у графік. Журналісти лишилися задоволеними, а погода порадувала ясним сонцем і відсутністю дощу на урочистостях.

І якщо хтось думає, що РВС протягом усієї гри жує шашлики та засмагає на сонечку, я вас розчарую. Рук постійно не вистачає. Спостерігачі та фотографи ходять з куренями, дві-три людини працює зі списками учасників для звітів, інші – готують їсти, чергують на “поновленні вбитих”, їздять по воду, вирішують нагальні питання та розрулюють форс-мажори. Вночі – наради, які часто тривають по кілька годин.

А ще ж треба вести трансляцію гри, що теж забирає купу часу!

Чесне слово, я б краще грала. Але обов’язок є обов’язком. Щиро вірю, що для учасників “Гурби-Антонівці” – не просто гра. Що те, що я пишу в прес-релізах про “кузню націоналістів, що змінюють Україну” – правда.

fight

P.S. Ніколи не забуду, як у 2014 році гра була менш динамічною, ніж зазвичай. Хотілося хоча б ліс прочісувати, але не складалося. І тоді Роман Атаманюк, людина, яку я безмежно поважаю, підійшов і спитав: “Марійко, йдемо до вузкоколійки, прочешемо квадрати?”. Безмежне щастя.

Роман Атаманюк загинув 28 травня 2015 року поблизу Донецького аеропорту. “Гурби-Антонівці” 2016 року були присвячені саме йому.

Advertisements

One thought on ““Гурби-Антонівці” за лаштунками. Подалі від прес-релізів”

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s